Якщо бачимо плакати з обличчями, котрі наклеєні де тільки можна – на парканах, стінах чи деревах, значить в Україні вибори. Гість Польщі передвиборчої гонки може й не помітити – агітаційну макулатуру в цій країні де заманеться не вивішують.

 

І польським можновладцям подобається не все, що пишуть газети

 

Загальнодержавних виборів ми не помітили ні у містах Щецин та Колобжег, ні в невеличких містечках Голеньов та Камінь-Поморський. Усі вони знаходяться на півночі країни, де до Балтійського моря рукою подати. Власне, сам Колобжег розміщений на березі моря. У цих містах і білбордів із політичною рекламою не так уже й багато. Афіші наклеєні лише у спеціально облаштованих місцях.

 Працівники тутешніх рад про життя своїх міст розповідають без слів на кшталт "зроблено, виконано, заплановано". Більшість чиновників – прості люди, з якими бар'єр у розмові не відчувається. Наприклад, бургомістр Голеньова Роберт Крупович під час зустрічі без жодних вагань відповів, яка у нього зарплата – 11 тисяч злотих. У заступника – на 500 менше. А у рядових працівників місцевої ради – 2-3 тисячі. В Україні, на жаль, аби отримати таку інформацію, журналісту або ж громадському активісту треба добряче попрацювати.

 Перший заступник бургомістра Каменя-Поморського Анджей Єнджеєські зазначає: найбільше жителі його містечка скаржаться на комунальні проблеми. До слова, сам пан Анджей на виборах був головним конкурентом нинішнього градоначальника. А тепер він у того – перший заступник. В українських реаліях, здебільшого, це лише мрія, аби головні кандидати після виборів забули про свої амбіції і злагоджено працювали для громади в одній команді. До слова, це ж стосується і депутатського корпусу – коли мова йде про проблеми міста, кажуть представники рад, депутати працюють незалежно від того, хто яку політичну силу представляє.

 

Варто зазначити, що у нашого західного сусіда теж трапляються непорозуміння між владою та працівниками пера. Так, бургомістра міста Колобжег обурило, що місцева газета опублікувала його фото на лікарняному ліжку. Чиновник вирішив не звертатися до суду, а публічно пообіцяв: якщо десь зустрінеться з редактором, дасть йому в пику. Думки в Колобжезі розділилися – одні підтримали мера: не можна публікувати приватне фото людини, навіть якщо вона керує містом. Мовляв, це – жовта, таблоїдна журналістика. Інші наполягають: свобода преси – понад усе. А от бургомістр Каменя-Поморського образився на журналіста за те, що той у своїй статті критично висловився про інвестора, який прийшов у містечко і на якого так чекала місцева влада. "Подавайте людям факти, а вони хай самі розбираються, добре щось чи погано", – переконаний бургомістр Каменя-Поморського. Тут, як бачимо, мер забув, що журналіст має право писати аналітичні матеріали, де має чіткіше розставляти усі крапки над "і".

 

 

У польському місті Щецин проживає близько 400 тисяч людей. Тобто у три рази більше, ніж в Ужгороді. Але в міській раді тут трудиться вдвічі менше депутатів – усього 31 чоловік. Очолює муніципалітет президент, якого обирають городяни. Ця посада у Польщі – те ж саме, що й у нас мер, тільки у маленьких містечках вона називається  бургомістром, а у великих – саме президентом. Як розповідає перший заступник президента Щецина Криштоф Соска, мер у польських містах наділений досить великими повноваженнями. Таким чином, у раді орієнтуються більше на нього, ніж на депутатів.

 Законом передбачена й можливість оголосити міському голові імпічмент. Але, на відміну від України, де у нас це вправі зробити депутати простою більшістю голосів, у Польщі потрібен референдум. Його можуть ініціювати або депутати, або громадяни. Якщо недовіру меру ініціюють саме депутати і якщо городяни на референдумі цю ініціативу не підтримають, тоді розпускається сама рада й у місті оголошують нові вибори. Напевне, це найбільш справедливо.

 Сам Кшиштоф Соска у Щецині відповідає за гуманітарний блок. Каже, що спеціальних прийомних днів немає – якщо є питання, то мешканець телефонує до його секретарки, а та вже направляє його або до потрібного чиновника, або власне до нього. А от у колег, зазначив наш співрозмовник, прийомні дні є, оскільки до них питань значно більше. І щецинці, виявляється, скаржаться владі переважно на проблеми комуналки.

 

Пан Криштоф, котрий, до слова, у минулому також працював журналістом, зазначає, що є категоричним противником судових позовів проти журналістів. Тож навіть коли, на думку мерії, про них з'являються неправдиві публікації, то йдуть не до суду, а до редакції – пропонують оприлюднити свою точку зору.

 Оформити договір на водопостачання, зробити паспорт, отримати водійські права чи зареєструвати номерні знаки власної автівки – у Щецині всі ці справи оформляються у міськраді у центрі надання адміністративних послуг. Тут не треба бігати по інстанціях, які в Україні знаходяться у різних місцях, а інколи – й у різних містах. У Щецині, аби отримати потрібні довідки, ви не стовбичитимете у чергах – достатньо підійти до спеціального апарату, який зареєструє вас на прийом і видасть папірець, де буде чітко вказано час, коли вам слід з'явитися. Те, що в багатьох українських містах є мало не державною таємницею, у Щецині знаходиться прямо біля входу до центру адміністративних послуг. Мова йде про земельні ділянки. На столику лежить папка з картами вільних земельних площ, що виставлені на продаж. Приходь, дивися, і якщо маєш гроші – купуй. Усе прозоро, виручка піде у бюджет міста, а не в руки корумпованих чиновників. Корупція у центрі адмінпослуг у принципі неможлива, оскільки зі своїми справами ви звертаєтеся до адміністраторів, які нічого не вирішують. Вони лише посередники, котрі передають документи від вас до міської ради і навпаки. "Домовлятися", як це практикують у нас, у Щецині не звикли.

Муніципальний транспорт – ще один приклад того, як міська влада дбає про виборців. За графіком трамваїв можна звіряти час – із зупинок вони вирушають за чітким розкладом. Те ж саме стосується й автобусів. Тобто, якщо на таблиці написано, що відправка об 11.47, значить ані раніше, й ані пізніше транспорт не відправиться. В Україні ж чиновники звикли не організовувати рух, а лише брати відкати із власників приватних автобусів, закриваючи очі на безлад. На Закарпатті, до слова, лише у Мукачеві міський транспорт їздить за чітким графіком. В Ужгороді ж такий навіть не планують запроваджувати.

 

 

Українська діаспора у Щецині нараховує близько 1000 чоловік. На північ Польщі їх переселили у 1947-му в рамках операції "Вісла". Як відомо, згідно з угодою СРСР та Польщі, наше населення із прикордонної території насильно перемістили з 1945 по 1947 роки на територію Української РСР. Після 1947-го близько 180 тисяч українців Польща переселила уже на свої землі. Правда, на північ – якнайдалі від польсько-українського кордону.

Нинішні польські українці – уже третє покоління. "Моїм батькам, коли їх переселяли, було 10-12 років, – розповідає голова Щецинського відділення Об'єднання українців у Польщі Іван Сирник. – Свою першу організацію ми створили вже у 1956-му". Сьогодні Щецинське об'єднання українців має свій будинок, який колись був військовою казармою. Споруду нашим передала місцева влада. За законами Польщі, певна національна меншина визнається такою, якщо живе на території країни не менше ста років. Відповідно їй надається державна підтримка. Тож для дітей українців у школах викладається національна мова та література, а оцінка вписується у випускний атестат. Нині цей предмет при Об'єднанні українців в Щецині студіюють 34 учні. Іван Сирник, котрий трудиться на будівельній фірмі, а головує в об'єднанні українців на громадських засадах, каже: хотілося б, мовляв, відчувати підтримку нашої країни. Зараз, на жаль, такого немає. Пан Сирник наголошує: діаспорі не потрібні гроші, вони б раді отримати з України літературу як для дітей, так і для дорослих. Поки ж що це все збирають власними силами. Так само, як і щороку організовують фестиваль національних культур. Для нашої меншини в ефірі Щецинського радіо виділена й година часу.

За словами пана Сирника, етнічні українці намагаються триматися один одного. Це, зокрема, підтверджується й при виборі супутника життя. Правда, україно-польські шлюби тепер уже не рідкість.

Сам Іван Сирник, до слова, організував гуманітарну допомогу Закарпаттю під час паводка 1998 року. Тоді, пригадує співрозмовник, сам привіз зібрані речі до Ужгорода. Мандруючи містом, хотів купити касети з українською національною музикою. І дуже здивувався, що їх вдалося знайти не одразу, а лише в третьому магазині.

 

 

Покидаючи територію Польщі, подумалось: а чому сусіди таки змогли досягти того, що тепер мають, а українці – ще ні? Холод у вагоні поїзду "Київ-Ковель-Львів", коли зуб на зуба не попадає, бо, бачте, опалювальний сезон ще не розпочався; запломбоване наглухо вікно в електричці "Львів-Мукачево", коли не можна його відкрити, аби запустити свіже повітря – усе це після подорожі Польщею остаточно повертає в українські реалії. То що у нас не так?

 Можливо, все тому, що українці самі не хочуть слідкувати за діями влади?..  А зверху – починаючи від голови місцевої ради і закінчуючи Президентом – цим вдало користуються: роблять, що хочуть, а не те, чого очікує виборець? Поляки подібні проблеми вирішили по-своєму. Зокрема, свого часу запровадили програму "Прозора Польща". Місцеві ради отримали месиджі – працювати так, аби всі знали, хто і які рішення ухвалює, куди і до кого звертатися за адміністративними послугами; боротися із корупцією. У рамках програми було послання і для громади – спостерігати за роботою своєї влади. В основному, цим зайнялися громадські активісти. Те, що вийшло, тепер можна побачити й у згаданих польських містах.

Звичайно, в українців свій шлях. І його треба починати з себе. Контролюватимемо владу, робитимемо правильний вибір під час голосування, повідомлятимемо про виявлені зловживання – лише після цього вищі владні мужі почнуть рахуватися із громадою. І хто знає, можливо тоді Україна й випередить свого західного сусіда у багатьох сферах. Дуже хочеться у це вірити...

 

 

 

http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-88226-Halopom-po-Polshchi-dorohy-buduiut-vlada-zvituie-poliaky-otsiniuiut