30 квітня 2011 року відбувся ІІІ Західнопоморський конкурс юних декламаторів «Поети України». В цьому році він був присвячений творчості  Олександра Олеся.

Народився Олександр Олесь 5 грудня 1878 року на Сумщині в чумацько-селянській сім’ї.  Батько загинув, коли йому було 11 років. У віці 15 років вступив до хліборобської школи у містечку Дергачі неподалік від Харкова. Навчаючись там, видає рукописний журнал «Комета». Ставши вільним слухачем агрономічного відділення  Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки залишає його й у 1903 році вступає до Харківського політехнічного інституту.

Визначальним фактором у його житті стала поїздка на відкриття пам’ятника І.Котляревському в Полтаві. Знайомиться з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою. Влітку 1907 року під час поїздки до Криму укладає першу книгу «З журбою радість обнялась».
У 1909   році вийшла перша збірка «Поезії». Журба і радість – ці два стани людських почуттів, переживань і настроїв – переплелися не лише у першій збірці, а й стали ідейно-емоційною домінантою всієї творчості Олександра Олеся.
Олександр Олесь – це літературний псевдонім Олександра Івановича Кандиби.  Ще коли йому було чотири роки, мама навчила читати і захопила малого сина віршами Тараса Шевченка. Пізніше дід переповідав легенди й казки, прищеплював почуття щирості й доброти, людяності й справедливості.

Краєвиди шовкового степу, загадкові старі могили, шум трави й колосся жита, спів жайворонків, дзюрчання струмків здавалося йому суцільною казкою, про яку   малий Сашко писав вірші:

Весь Божий світ сміявсь, радів...
Раділо сонце, ниви, луки...
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів...
 Ставши дорослим, Олесь свідомо і послідовно політизує  українське поетичне слово, сповідуючи наснагу «Досвітніх огнів» Лесі Українки, окрилює інтелігенцію на розбудову української культури:
Биймо у дзвони, кличмо до зброї,
Скиньмо з народу гнітюче ярмо!
Хай ми поляжем в кривавому бої –
Смерю своєю життя ми дамо:
Щастя і долю,
Землю і волю,
Волю рабам,
Рівність братам!

Не випадково академік О.Білецький пізніше назве його «романтиком-революціонером».
У творчості поета однаково сильно і неповторно звучать дві мистецькі струни: чистого ніжного лірика і пристрастного громадянина.

І сьогодні в Україні немає людини, котра б не була знайома з чарівним романсом, написаним на слова Олеся «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди, цілуй, цілуй, цілуй її – знов молодість не буде».

Світ з незбагненними таємницями живої природи, симфонією лісу, степу, найбагатшою гамою кольрів владно входить у поезію Олександра Олеся:
Де взяти кольорів стобарвних і живих
Для трав і квітів весняних,
Де взять мелодій, слів і згуків
Для всіх пісень, гаїв і луків,
І шуму хвиль річних?
Вражаючі емоційно-експресивні картини первозданної краси, неповторності природи в її злитті з душевним саморозкриттям, у зв’язках із цілим світом постають перед читачем. До людини, яка потрапила у такий божественний храм, може прийти лише одне одкровення:
Я молюсь. Душа моя
Скрізь в повітрі розлилася...
Степом, небом пройнялася.
Світ в мені і в світі я.
Критики зараховували Олеся до спадкоємців Кобзаря через його полум’яну і пристрасну любов до Батьківщини. Вільнолюбивий патріотизм Олеся справді сягав шевченківських вершин у його любові й ненависті:
Для всіх ти мертва і смішна,
Для всіх ти бідна і нещасна,
Моя Україно прекрасна,
Пісень і волі сторона.
Так склалися життєві обставини, що у лютому 1919 року поет виїхав з України, спочатку до Будапешта, потім до Відня. Він лікується, багато пише, займається видавничою діяльністю. Його поезія сповнюється тужливою журбою:

Моя душа – моя країна –
В диму руїн, в кривавій млі,
Лежить вона з розбитим серцем,
З вінком тернові на чолі.
Деякі його вірші сприймаються як сповідь:
Я ніколи не був шантажистом,
Паразитом, хвальком, брехуном,
Ні старим, ні малим журналістом,
Що роздовбує смітник пером.

Я з потворами тільки змагався
І лишався самотнім в борні,
І за плац, де я кров’ю вмивався,
Доведеться платити мені.
Помер Олександр Олесь 22 липня 1944 року у Празі. Похований на Ольшанському кладовищі в Празі.

Полум’яні, пристрасні, безкомпромісні і водночас трепетно ніжні вірші Олександра Олеся, знавця найпотаємніших глибин людської душі, звучали у виконанні дітей, які навчаються у пунктах навчання української мови в Кошаліні, Щецінеку, Тшебятуві, Колобжегу, Інску, Старгарді-Щецинському, Щецині (вчителі: Віра Грицковян,  Ірина Боднар, Надія Пилат, Руслан Марцішак, Івона Марцішак, Алла Дьоміна).

Присутні гучними оплесками нагородили майстерну декламацію Юлії Мацарської (вірш «Вовченятко»), Ярослава Власюка («Дитинстьво Святослава»), Ольги Марцішак («Воля...»), Лукаша Кілика («О слово рідне!»),   Тетяни Кавецької («Бджілка і зозуля»), Дарія Шипки («Раз я взувся в чобітки»), Юлії Ванкевич («Колискова»); Матеуша Скіби («Заспів»), Михайла Бурди («Сонце на обрій ранок вертає»), Вікторії Харишин («Квітень»), Іванни Сорич «Іскра»), Михайла Кравчишина («Початки Києва»); Пауліни Скіби («Україна в старовину»), Рафала Моцарського («Ранок. Сонце...»), Любомири Олійник (Моїй матері»), Ольги Зятик («Чари ночі»), Юстини Пшибильської («Безсмертний»), Ольги Пагуляк («Гроза пройшла»), Марії Кравчишин («Під Крутами»), Катерини Пагуляк («Коли б я знав»).

Високоповажне журі у складі  Івана Сирника, Славомира Осінського, Анни Винницької та Ольги Дуди відзначили артистизм, створення відповідного емоційного настрою, глибоке проникнення у зміст поетичного твору Максимом Шуміловичем, Павлом Шидиваром, Юлією Лазорищак. Ці учні отримали спеціальні нагороди.

А перемогу здобули: Патрик Іванчук, Анна Зіневич, Роксана Лайкош – ІІІ місце; Ксеня Марцішак, Матеуш Ковальський, Данило Розмус, Люціан Кравчишин – ІІ місце; Шимон Данчак, Тетяна Керкош, Магда Кілик, Ігор Зарічний  - І місце.