К52      Акція-51.Останні свідки/ Передмова О.Юристовського. Післямова Д.Петречко. – Вінниця: ДП «ДКФ», 2006. – 232 с.:іл.

ISBN 966 – 7151 - 67 – 0

 

 

«Акція -51.Останні свідки» - хроніка останнього виселення українців з західних етнічних земель 1951 року, яка базується на свідченнях очевидців, архівних матеріалах, газетних публікаціях. У книзі також подано історію  населених пунктів, які 60 років тому зникли з мапи УРСР, а також словник говірки їх мешканців.

 

                                      ББК 63.3 (4УКР)625 – 27

 

Ця книга видана завдяки фінансовому сприянню Олександра Зарічнюка, підприємця з м.Долина на Івано-Франківщині, корені роду якого сягають с.Чорна.

Допомогу також надали Василь Лисейко (батьки – виселенці з Михновця), Наталя Шатковська, Михайло Батіг, Дарія Петречко, Юрій Стрілецький (усі – вихідці з Чорної), Володимир Мельниченко та Йосип Білинський з м.Турка, Ігор Петречко.

Автор дякує усім виселеним та їх нащадкам, котрі надали фотоматеріали з домашніх архівів.

 

 

 

Після другої світової війни популярним вирішенням проблеми національних меншин в європейській політиці стали так звані «трансфери населення» (обміни). Цілу ланцюгову реакцію викликало масове вигнання німців зі Східної Прусії, Сілезії та Богемії. Були переселені поляки з України, Білорусі та Литви, частково вигнані угорці з Румунії та Словаччини. В СРСР депортація була наслідком політичних рішень. У 1940-х роках на підставі сфальсифікованих звинувачень з місць свого історичного або постійного мешкання були переселені етнічні німці, турки-месхетинці, народи Чечні, Інгушетії...

На території сучасної України відомою масовою депортаційною акцією було переселення у травні 1944 року близько 200 000 кримських татар у Середню Азію. 14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію про визнання незаконними та злочинними репресивні акти проти народів, які зазнали насильницького переселення, та про забезпечення їхніх прав.

Жодного подібного документу, який би дав політико-правову оцінку масовим виселенням українців з західних етнічних теренів після Другої світової війни, українська влада не ухвалила. Байдужість високих посадовців до трагедії, що призвело подекуди до повного ігнорування проблем депортованих українців на місцях, про що одноголосно твердять  представники громадських товариств, не зменшує її масштабів.

 Уявлення про останню депортацію, котра відбулася через 6 років після закінчення війни, не буде повним без інформації про всі попередні ланки депортаційного ланцюга, яким «витягували» з рідної землі не просто сільські громади чи повіти, а цілі субетноси.

 Масові переселення українців з Польщі проводилися в чотири етапи: 1944 -1946 рр. – «обмін населенням», 1947 – акція «Вісла», 1948 р. – демаркація державного кордону між СРСР та РП, 1951 р. – обмін ділянками державних територій.

......Особливості останньої депортації, яку ще також називають  «Акцією -51», полягають у наступному. По-перше, виселенню підлягали всі без винятку мешканці терену, незважаючи на національну приналежність. По-друге, на відміну від виселених у 1944 – 1946 рр., виселені у 1951 р. були позбавлені права вільно обирати собі місце майбутнього мешкання. Плани переселення складалися без урахування думки населення, значну частину якого було направлено в південні райониУРСР, де вони опинилися у вкрай важких побутових і незвичних природно-кліматичних умовах. Важливо зазначити, що під час примусового переселення 1951 року, як  і 1944-1946 рр., близько споріднені особи (батьки і діти, брати і сестри дорослого віку) нерідко направлялися в населені пункти, розташовані за сотню і більше кілометрів один від одного, що унеможливило їхнє подальше безпосереднє спілкування....

Протягом чотирьох літньо-осінніх місяців 1951 року колони возів зі скромними пожитками селян безперервними потоками прибували на залізничні станції Нижні Устріки й Коростенко. Вони супроводжувалися плачем жінок і дітей. Розлучалися родини, сусіди, окремі з них – назавжди. Зібравшись на пероні, люди просто небо у відчаї довго очікували на ешелон, а далі – команди на завантаження. Посадкою фактично ніхто з відповідальних осіб не керував. Основною місією т.зв. «уповноважених» була своєчасна доставка людей на перон та їх ретельна особиста перевірка при посадці до вагонів безпосередньо перед відправкою. І це вони виконували дуже сумлінно. Вся практична робота з організації завантаження людей і майна лягала на самих залізничників. До знищених війною товарняків треба було вмістити все взяте з дому. Але виділених вагонів не вистачало. Переселенець з с. Береги Нижньоустріцького району Іван Фенцик (нині проживає у м.Миколаєві на Львівщині) досі не може забути бездушності й хамства «уповноважених» у ставленні до людей, які зверталися за якоюсь порадою чи допомогою. Ті, хто залишився, розійшлися по домівках, у тривозі чекаючи своєї черги.

До початку жовтня 1951 року села спорожніли. Довгі незатишні осінні вечори додавали душевного неспокою і смутку. У дитячій пам*яті автора цих рядків ніколи не згладиться жахлива картина безлюдного села з городами в бур*янах та зграями здичавілих собак і котів, які бродили навколо кількох ще не спорожнілих хат у пошуках їжі....