Прославилася Петриківка завдяки самобутньому декоративного розпису, який виник разом з першими поселенцями в другій половині XVIII століття. Люди будували світлі глиняні будинки, прикрашаючи їх кольоровою глиною, господині намагалися розписувати свої хати квітковими візерунками. Розмальовували стіни, піч, камін, зовнішній фасад будинку - все це створювало єдиний художній ансамбль.

В основі петриківського мистецтва лежить образне сприйняття рідної природи, любов до української землі. Класичними елементами петриківського живопису є навколишні рослини, зображення яких, до речі, не використовується ні в одному з існуючих видів розпису. Орнаментні мотиви, де переважають яскраві, насичені тони, привертають увагу не тільки колоритом, але й надзвичайною цілісністю творчої ідеї. Простота малюнка насправді приховує довгу й копітку роботу митця, філігранно зобразив дрібні деталі картини. Основними мотивами розпису є польові квіти, гілки калини, мальви, півонії, айстри.

Свої шедеври мешканки села створювали за допомогою пензликів, паличок, обмотаних тканинами або просто пальцями. Палітра використовуваних фарб рясніла найяскравішими, найбільш насиченими кольорами. Кожна господиня прагнула зробити свій будинок наймальовнічишим, вважалося, що яскраві красиві картини є зовнішнім проявом духовних багатств внутрішнього світу людини. До мешканців же нерозписаних хат ставилися як до людей темних і морально убогих, з якими навіть вітатися не варто. Найстаранніших господарочок в Петриківці називали "чепурушками". Саме вони передавали навички розпису з покоління в покоління.

Петриківські художники малюють переважно саморобними пензликами, зробленими з котячої шерсті (так звані "кошачкі"). У сік рослин додавали яєчний жовток, і цими природними фарбами господині розмальовували свої будинки всередині, а іноді і зовні. Малюнки не були розраховані на довге життя. Раз на рік під велике свято всі настінні розписи змивали і наносили нові.

  Наприкінці XIX століття Петриківка легко освоїла масляні фарби, якими місцеві майстри раніше не користувалися (сьогодні до них додалися акрилові й керамічні ).

Пізніше, коли у продажу з'явився папір, в Петриківці почали малювати так звані "мальовки .

З настанням Першої світової, а потім і громадянської війни і особливо колективізації петриківський розпис прийшов у занепад. Можливо, чудова народна традиція була б назавжди загубленою, якби не місцевий вчители Олександр Статива. Завдяки його старанням у 1936 році відкрилася сільська школа декоративного малювання, викладачем якої стала остання петриківська чепурушка Тетяна Пата. Ця унікальна жінка, не вміючи ані читати, ані писати, навчила тонкощам майстерності цілу плеяду майстрів. Після війни один з учнів школи, Федір Панко, створив у селі творче об'єднання "Петриківка", а потім - експериментальний цех підлакового розпису, який збагатив народний художній промисел новим жанром.