До 60-річчя примусового переселення

1951 року

 

Одеса

Прес-кур’єр

2011

 

 

 

 

Остання Депортація. 

До 60-річчя примусового переселення 1951року.: науково-довідкове видання. 

Одеса: Астропринт, 2011. - 2с. 

(серія “Праці Державного архіву одеської області”: т. ХХХ).

 

У виданні розглянуто проблему депортації українського населення з території, приєднаної до Польщі 15 лютого 1951 року, за договором N 121 про обмін ділянками державних територій. 

Основну увагу автор приділяє переселенцям, що потрапили до села Маринове

Березівського району одеської області: негараздам, які їм довелося пережити, їх звичаям, мові, побуту. У книзі використано документи державного архіву одеської області, матеріали інших авторів, спогади очевидців. 

Видання призначено для істориків, краєзнавців, студентів.

 

Рекомендовано до друку рішенням науково-методичної ради державного архіву одеської області від 29 квітня 2011 р., протокол N 2.

 

              © І.І. Ніточко, 2011

                    © Державний архів одеської області, 2011

ІSBN

 

 

 

  

....Деякі із сучасних радикально налаштованих національних організацій висловлюють таку думку: переселення 1951 року відбувалося через те, що на Галичині протягом названого періоду ще діяли загони ОУН–УПА і, щоб позбутися такого спротиву, Сталін вирішив розселити (розірвати) бойків серед південних областей України. Мої дослідження вказують на хибність таких висновків. По-перше, Нижньо-Устріцький район серед ОУН не користувався такою підтримкою, як сусідні з ним. По-друге, поляки не мали великого бажання заселяти Карпатські гори. Карпати – звичне середовище для бойків, а поляки жили на рівнинах, біля лісів і річок. Стверджую, що Сталін і Хрущов здійснили переселення 1951 року виключно з економічних міркувань і з бажання показати свою лояльність та підтримку польському прокомуністичному уряду. Я переконаний, що акція переселення несла в собі, перш за все, економічні складові, не зважаючи на те, що СРСР не мав виграшу в цьому питанні... Гірко, що з людьми ніхто не рахувався, бо постраждали як поляки, так і українці. У книзі, не зважаючи на широкий пласт документальних матеріалів, не вдалося висвітлити історію та сучасний стан розвитку громад переселенців. Але ця книга може бути своєрідним джерелом для більш досконалого осмислення та вивчення минулого і сьогодення наших краян. Я намагався на прикладі переселенців, в основному жителів села Маринового Березівського району Одеської області показати не лише трагедію самого переселення, а й мужність і витримку переселених. Не прагнув показати журбу більшості переселенців за рідним краєм, бо то минулося вже в шістдесятих роках, а діти і онуки переселених з повагою та жалем дивляться на своїх батьків і дідів через те, що тим довелося пережити. Для них місце примусового поселення їхніх батьків це вже ЇХНЯ  мала батьківщина, і вони цікавляться бойківщиною - краєм, звідки вийшли їх батьки, лише аби знати своє генеалогічне коріння. і це зрозуміло, бо їм тут добре, вони вже одесити, доненчани, херсонці, миколаївці... Життя продовжується…

Автор свідомо подає в додатках документи, які є на зберіганні в Державному архіві Одеської області, мовою оригіналу, маючи впевненість, що вони викличуть цікавість, в першу чергу, дослідників трагедії 1951 року, вчених та читачів, які зможуть порівнювати масштаби самого переселення та трагізму для переселених людей. я вважаю, що немає необхідності коментувати документи, які є в додатках, вони самі розповідають про трагедію, сплановану сталінським режимом не тільки відносно переселенців, а й частково для місцевого населення, бо люди не встигли ще влаштувати своє життя після страшної війни, а тут ще і переселенці… Це потім для всіх стало зрозуміло, що гуртом краще...

Автор свідомо не дає політичної оцінки трагедії переселення і не оцінює масштаби як матеріального, так і морального плану – немає такої одиниці виміру, якою можна б оцінити дії державного керівництва СРСР у 1951 р. Кожен, хто прочитає цю книгу, сам даватиме оцінки в залежності від політичних уподобань, свого віку та місця проживання. Але ніхто не буде заперечувати, що ні в чому не винних людей принизили, примусили жити фактично в резервації без паспортів, без можливості зміни місця проживання і вибору професії.

 “Я поставив перед собою мету хронологічно описати непродумані дії компартійного керівництва щодо проведення такої широкомасштабної акції, під час якої за 116 днів від відправки першого ешелону 13 червня і до останнього ешелону 16 жовтня 1951 р. було змінено життя тисяч людей. Адже з 45 сіл (4 – Хирівського району, 2 – Стрілковського район і 38 сіл Нижньо-Устріцького району) в 25 сіл Донецької області, 20 сіл Одеської області, 10 сіл Миколаївської області і в 5 сіл Херсонської області було переселено: в Одеську область – 10283 осіб; Сталінську (Донецьку) область – 10037; Херсонську – 5059; в Миколаївську- 6000 осіб. До Одеської області було переселено 1933 родини у 18 колгоспів. Усі ці люди на споконвічних прадідівських землях залишили 6503 житлових споруд, а на нових місцях лише у одиниць з’явилося житло і в таких важких умовах переселенці не виявляли відкритого спротиву владі, змирилися з долею. Разом з місцевим населенням почали відбудовувати зруйновані війною колгоспи і села. Згодом поріднилися з місцевими, стали кумами і сватами. Сьогодні вже нікого не ділять на місцевих і переселенців, усі живуть єдиною родиною. Але треба пам’ятати коріння свого роду, щоб більше в житті ніякого народу не повторилося подібних випадків.”