Як член Організації Українських Націоналістів з 1932 року карався в польських тюрмах, коли-то в травні 1937 року в усіх університетах Польщі проведено арешти українських студентів за приналежність до ОУН. Ось характерний епізод: коли під час ІІ світової війни до Холма прибув митрополит Іларіон, щоб відновити Холмську єпархію Української Православної Церкви, на залізничній станції від імені української громади привітав митрополита його бувший студент Пантелеймон Бондарчук.

Вибух війни не дозволив закінчити університет, але не перешкодив взяти участь в організуванні українського шкільництва на Холмщині і працювати в ньому учителем.

Німецька окупація і розправа з новоствореним українським урядом Ярослава Стецька черговий раз усвідомили українцям, що можуть розраховувати виключно на власні сили. Не можна було дозволити на дальші терпіння народу  і знущання над ним його ворогів - і тих великих, і тих малих.

Будучи членом ОУН, холмський учитель з Волині чинно включився в організування збройного рамена ОУН - Української Повстанської Армії, в ряди якої і сам вступив, де приділено йому роботу політвиховника.

Служив у сотні Шаблюка, пізніше був покликаний проводом ОУН на пост “Pеферента пропаганди Рівенської області”. В руки НКВД потрапив у квітні 1944 року в селі Комарин біля Почаєва. Засуджений до страти, в смертній камері просидів чотири місяці. Остаточну кару смерті замінено на 25 років каторги.

Імперії потрібна була дармова робоча сила, а переважна більшість засуджених була молодими хлопцями. П.Бондарчук карався в таборах Воркути, що за Полярним колом, де працював у копальнях вугілля. Робота була дійсно каторжною, а вижив тільки тому, що з часом домігся в начальника табору перенесення до праці на поверхні. Вижити допомогло йому й те, що не курив. Курці, які харчові пайки міняли на сигарети, помирали скоро.

На каторзі у Воркуті промучився 12 років, щоб у квітні 1955 року вийти на волю....

До Польщі Пантелеймон Бондарчук приїхав восени того ж таки 1955 року, як репатріант(до війни був польським громадянином) під чужим прізвищем оселився на західних землях в містечку Тшеб’ятові недалеку Балтійського моря і почав працювати книговодом в місцевій молочарні. Тут також зустрів жінку свого, випускницю відділу української філології на Вчительській студії в Щеціні - Олю Ласку, з якою в любові і злагоді прожив до кінця своїх днів. Ось так волиняк опинився над морем, хоч ніколи про це не мріяв.

Відразу ж включився в життя української громади Тшеб’ятова і околиць, члени якої попали тут внаслідок депортації акції “Вісла”. Коли засновано Українське суспільно-культурне товариство, одразу вступив в його ряди, бо була це єдина легально діюча організація українців у Польщі.

Пантелеймон Боднарчук добре знав, що боротьба за Україну ще не закінчилася, змінилися лише її обставини і методи. Зі збройної треба було перейти до боротьби на ниві культури, бо ж усім відомо: якщо немає культури, то не має народу в сучасному його розумінні.

Керуючись патріотизмом та вищезгаданими мотивами, використовуючи природний музичний талант і вчительський досвід, спочатку створив і успішно вів чоловічий хор, а пізніше капелу бандуристів  у Тшеб’ятові, яка своїх слухачів і глядачів надихнула вірою в невмирущість нації, підтримувала надію на перемогу української національної ідеї і піднесення з колін поневоленого українського народу.

Згодом наш бандурист переїжджає на постійне проживання до Щеціна, де одразу організовує наступний гурток бандуристів, рівночасно - за марний гріш  працює аж до пенсії секретарем Воєводського правління УСКТ.

Міг би ще попрацювати набагато довше на тій посаді, але тодішня влада не могла довше толерувати політвиховника УПА у штаті в повністю контрольованій нею організації українців Польщі.

За ціле своє життя цей палкий патріот ані на мить не втратив надії на те, що український народ таки здобуде незалежну державу, а він в цьому ділі буде мати свою скромну цеглину.

Пантелеймон Бондарчук... ніколи не дбав про матеріальні блага, ніколи не нарікав на свою долю. Його чесність була якби з іншого світу. Він був дуже дисциплінований, вів аскетичний спосіб життя  і до кінця своїх днів був вірний ОУН-нівській засаді: ”Борці за волю не п’ють алкоголю і не курять тютюну”. Дійсно не пив і не курив, виростав у волинській православній родині, єдиною його релігією була Україна, про яку говорив завжди зі сльозами в очах.”

Відійшла людина, наголошує у висновок у своїй статті Юрій Ліборський, написана великою літерою, будемо його згадувати, доки будемо жити, як взір людини, палкого патріота безмежно відданого своєму народові. Це один з тих, що стали у ряди і пішли в бій “за потоптану честь України, за поганьблену землю святу...”. - “Дорогий Друже і Побратиме! Коли не судилося спочити на рідній Волині, хай чужа Щецінська земля буде Тобі легкою...”[118]. 

Таким чином у висновок дослідження наголосимо - Петро Лахтюк (справжнє прізвище Пантелеймон Бондарчук) відіграв велике значення у заснуванні, розповсюдженні, популяризації кобзарського мистецтва в повоєнній Польщі. Влане його талант і надхнення невтомного поборника українського кобзарства слід поставити на чолі ряду українських бандуристів в повоєнній Польщі у ХХ столітті[119]. 

Отримавши бандуру він зрозумів, що боротьба за Україну набирає інших форм, культурно-просвітницьких, вона не закінчилася, вона змінилася, як і обставини та методи.

Зі збройної боротьби треба  перейти до боротьби на ниві популяризації  української культури, усної та пісенної народної творчості, українських народних інструментів. Патріотизмом рухав П.Лахтюком усе його довге життя, яке надихалося вірою у невмирущість української нації, що підтримувало його надію на відновлення  української державності в Україні, збереження національної самосвідомості в українців Польщі. П.Лахтюк вірив в перемогу української національної ідеї, відновлення Української Соборної держави та піднесення до високого  рівня світової, української національної культури... Таким чином, як засвідчує проаналізований матеріал з газети “Наше Слово”, діяльність Петра Лахтюка в повоєнній Польщі з 1961 по 2001 роки по заснуванню та розвитку українського кобзарства є визначальна, знакова і потребує подальшого дослідження[120]. 

Вона повчальна не тільки для українців в Польщі, але й  сьогодні  особливо в 2011 році може стати предметом зацікавлення і для українців  в Україні, Білорусі  та  Росії... 

Сьогодні як ніколи в українському мистецько-культурному житті, українцям, слід подумати над проблемою впровадження творчого доробку Петра Лахтюка, його мистецько-культурних напрацювань, які він втілив своєю активною мистецько-громадською діяльністю в Польщі, в сучасне українське культурно-мистецьке та  громадське  сьогодення в Україні....