Відбирання та руйнування православних храмів у двадцяті роки
Історичні факти

Основним питанням для функціонyвання Православної Церкви на Холмщині та Південному Підляшші було питання власності храмів. Проте вже перший юридичний акт польської держави у справі Православної Церкви, який був підписаний Начальником Держави 16 грудня 1918 р.,  - "Декрет про примусове державне управління" - позбавляв Православну Церкву права володіти всім її дотеперішнім майном, у тому числі також храмами, на території колишнього Царства Польського, тобто передусім на Холмщині та Південному Підляшші. Офіційною причиною появи декрету була потреба встановлення догляду за покинутими внаслідок війни церквами та церковним майном. Незважаючи на те, що після повернення на Холмщину та Південне Підляшшя православного населення і відродження тут церковних структур ця причина зникла, цей акт надалі залишався чинним. Православна Церква могла переймати храми чи в який-небудь спосіб використовувати їх лише після отримання дозволу державної адміністрації, котра надавала його на власний розсуд. Ще в 1919 р. Міністерство віросповідань і громадської освіти розпорядилося, щоб недіючі церкви були зачинені і опечатані, а ключі до них перебували на зберіганні у найближчому відділку поліції. Рішення про подальшу долю цих храмів власті мали прийняти пізніше.

Згадані державні юридичні акти супроводжувала (чи навіть випереджувала) стихійна ревіндикаційна акція, яку реалізувала Римо-католицька Церква. Декларувала вона прагнення повернути виключно колишні католицькі храми (в основному післяуніятські), проте інтерпретувалося це дуже широко. Поминався увагою також той факт, що уніятські церкви споруджувалися переважно на місці раніших православних храмів. Римо-католицька Церква переймала церкви також у тих місцевостях, де католиків узагалі не було або ж було їх кілька чи кільканадцять. Особливо престижним було питання собору Різдва Пресвятої Богородиці на Гірці в Холмі. У 1919 р. вперше за свою історію був він перейнятий Римо-католицькою Церквою. Православні втратили у Холмі також інші храми, окрім одного.

У 1929 р. проведено заплановану акцію руйнування "зайвих" храмів, державна адміністрація передбачала тоді зруйнування  97  церков.

Траплялись випадки, що Римо-католицька Церква прагнула перейняти споруди, котрі ніколи не були власністю католиків. Найбільш відомою і найбільш скандальною була справа монастиря преп. Онуфрія Великого в Яблочині. Був він символом Православ'я на Підляшші, оскільки за свою п'ятсотлітню історію завжди належав православним. У 1923 р. Міністерство релігійних віросповідань і громадської освіти видало вже навіть рішення про передання монастиря Римо-католицькій Церкві. Однак, його так і не втілено в життя в результаті спротиву люблинського воєводи, котрий підтвердив, що монастир завжди був православним.

Пересвячення церков на костели відбувалося переважно в особливо урочистий спосіб. Ставало це нагодою для детально підготованих польських патріотично-релігійних віч. При пересвяченні доходило до багатьох конфліктів між православним і католицьким населенням, а часом до втручання поліції та війська, в результаті були побиті та арештовані. Особливо відомими і скандальними були події під час перейняття Римо-католицькою Церквою храмів в Убродовичах (Томашівський повіт), Спасі (Холмський повіт) та Стужиці (Красноставський повіт), де населення захищало храми.

За статистиками, підготованими Воєвідським урядом у Люблині, до кінця 1930 р. Римо-католицька Церква перейняла у східних повітах Люблинського воєвідства 144 православні храми, які окреслювалися як поуніятські або полатинські. З-посеред них 12 перейнято на основі розпоряджень австро-угорських та німецьких окупаційних властей, 10 на основі рішень польських державних властей,
а аж 122 "в результаті стихійної ревіндикації, здійсненої римо-католицьким населенням або духовенством".

У перші роки після відновлення незалежності Польщі на Холмщині та Південному Підляшші, зрештою, як і в інших регіонах, пройшла перша хвиля руйнування православних храмів. Водночас державні власті старалися зберегти певну кількість недіючих церков, навіть у місцевостях, де православне населення було численним.

Населення мужньо боронило своїх церков. Передбачаючи це, ксьондзи й місцева влада стягнули поліцію й військо. У Стужиці […] людей топтано кіньми, бито рушницями, жінок відтягували від церков за волосся, так що в руках поліцаїв залишалися цілі пасма. В Убродовичах дійшло до розлиття крові: до 60 ч.[оловік] поранено, з них 10 тяжко.
"Наш світ", 1924

Стан православних храмів на території Холмщини та Південного Підляшшя у 1929 р. був, за даними Варшавської Православної Митрополії, таким: 67 церков було чинними православними храмами, 165 висвячено на римо-католицькі костели, 96 церков було зачинено, 24 спалено, 25 розібрано, 4 перебудовано на школи, одну перебудовано на дім.

Другий етап руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші відбувся наприкінці двадцятих років. У 1929 р. проведено заплановану акцію руйнування "зайвих" храмів, державна адміністрація передбачала тоді зруйнування 97 церков. Після початку акції з численними протестами проти цих дій властей виступала православна ієрархія, вірні та українські парламентарії. Відомою стала тоді справа церкви св. Параскеви на вул. Оболонській у Холмі; після протестів населення її знесення було призупинено (остаточно церкву розібрали в 1931 р.). У результаті рішучої позиції православного населення акцію руйнування було припинено. Загалом тоді було зруйновано 23 храми.

Григорій Купріянович

Переклав: Андрій Савенець

www.kholm1938.net/index.html