УСВІДОМЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО В СОБІ

 

 

На скрижалях історії України ми спостерігаємо різноманітні події та оцінюємо їх за власними судженнями. Феномен державності та незалежності українського народу став одним із його найвищих здобутків та цінностей. Доля розкидала українців по всьому світу. Однак, так чи інакше вони трималися гуртом, пам’ятаючи прикрі сторінки зі своєї історії. Тому, гадаю, саме самосвідомість є тою рушійною силою, що підтримує та збагачує і громаду старших, і молодіжний рух емігрантів та переселенців. Самосвідомість має властивість пошуку своєї суті в самій собі, що власне і надає їй такої значимості.Сьогодні ми будемо говорити про українську діаспору у Щецині, яка є одним із основних осередків Об’єднання Українців у Польщі (ОУП).

14 жовтня 2012 року, у свято Покрови Пресвятої Богородиці в ОУП відбулося одразу три визначні події, котрі внесли свій вклад у розвиток українського руху Польщі. Кожна з них була особливою і закарбувалася у пам’яті усіх причетних.

 

Пан Роман Кабачій – український історик, журналіст та публіцист приїхав до Щецина з Києва, аби презентувати одну із перлин свого доробку - книгу «Переселення українського народу з Польщі на південь України у 1944-1946 рр.». Плідна праця автора є історичним нарисом з не так уже й далеких часів. Роман Кабачій розповів, що надихнуло його підійти так серйозно до цієї теми, поділився тим, як проходило вивчення та дослідження проблеми переселення та з яких джерел черпалася інформація.Пан Кабачій давав обґрунтовані та детальні відповіді, зокрема на такі питання: як прийняла українських переселенців радянська влада; які були умови проживання переселених, чи відчували вони фізичне або моральне насилля і як взагалі проходив процес адаптації. Книга є вартою того, аби її прочитати, адже негоже не знати свою історію.
«Переселення українського народу з Польщі на південь України у 1944-1946 рр.» вже є доступна польською мовою, а українською з’явиться на полицях вітчизняних книгарень, за словами автора, найближчим часом. Отож, чекаємо з нетерпінням!

 

 

 

Не дарма кажуть, Неділя – День Господній. Минула неділя була особливою посеред усіх інших. Українська греко-католицька церква Покрови Пресвятої Богородиці, що у Щецині відзначала велику урочистість – 55 років парафії храму. На Службу Божу були запрошені такі почесні гості:превелебний отець мітрат Богдан Галушка, почесний Консул Німеччини Бартоломій Соханській, почесний Консул України Генрик Колодій.

Особливу увагу привернула гідна проповідь, котру виголосив Арцибіскуп Андрій Дзеньга Митрополит Щецинсько-Камінській. Отець говорив надзвичайно мудрі та актуальні речі. Його казання базувалися на трагічній історії біблійного праведника Іова. Арцибіскуп Андрій порівнював страждання Іова зі стражданнями та бідами, що спіткали українців зокрема у 1944-1946 рр. та під час акції «Вісла». Але в той же час, святий отець наголосив на тому, що ті, котрі були вимушені обставинами віднайти своє місце на нових землях та коритися новій владі будуть винагородженні вдвічі за свої муки, терпіння та віру. Завжди важко зрозуміти невинні страждання, але наш Творець є всевишнім, всевидячим, всезнаючим та милосердним. Проповідь Арцибіскупа Андрія Митрополита Щецинсько-Камінського надихала, плекала надію та спонукала до дій.

 

 

Після святкової урочистості всі гості були запрошені до конференційної зали Об’єднання Українців у Польщі. Заслужений вчитель української мови пані Алла Дьоміна разом зі своїми учнями підготували виступ, присвячений пам’яті в’язням концентраційного табору в Явожно. Учні української школи № 47, що у Щецині, декламуючи вірші, зробили чудовий вступ до подальшого освітлення болючих реалій страшних часів перебування української інтелігенції у концтаборі в Явожно під Краковом. Війна, тортури та мордування, біль, розпач та безнадія. Пересічному громадянину важко відчути муки та страх перед невизначеністю тих часів, спроектувати це все на реалії сьогодення.

Голова Українського Дому в Щецині, член головного управління ОУП Іван Сирник виголосив зворушливу промову, після якої відбулося вручення медалей усім невинним мученикам концтабору під Краковом. Вартими гордості за них та низького уклону були: родина Терлецьких, Миколай Піх, Теодор Казноха, Стефанія Солодуха, Володимир Вазняк та Юлія Сконцей. Брат пані Стефанії, колишньої ув’язненної, поділився своїми спогадами: «На дворі був травень, ми жили в невеличкому селі на Галичині. Моїй сестрі тоді було лише 14 років… Всю родину і ще кілька інших заштовхали в автівку і відвезли на залізницю аби посадити до поїзду. Це були жахливі часи…». По щоках Євгена Солодухи котилися сльози. 

Історію ми пишемо всі разом та кожен зокрема.. Та є речі, на котрі ми не маємо впливу, якби сильно того не хотіли чи не старалися. Через амбіції тиранів та примхи диктаторів страждають невинні люди. ХХ сторіччя залишило глибокі рани у всесвітній історії. Кажуть: кінець чогось – це народження нового, іншого. Той, хто нічого не втратив, ні на що і не сподівається. Заходи, котрі відбулися в неділю, 14 жовтня, змусили багатьох знову зазирнути в свої спогади, переглянути наше минуле і замислитись над багатьма питаннями буття. Життя людини - одна велика загадка, і лише той, хто живе з вірою, любов’ю та надією в серці зможе перебороти найскрутніші події, що випадають на його долю.